Трохи навіть смішно, я виросла біля цієї хати, тисячі разів була на цьому подвір"ї, але тільки цього року побачила, як прикрашено дах.

Це сусіди наших сусідів, і от на подвір"ї баби Наді знесли господарську будівлю ( таку собі, дрова складати, мотлох з непотрібом) і я побачила на сусідній хаті таке.

а у ниж на веранді шматок домотканого килима лежить. Просто шматок. "Старий,- кажуть, був. От і порізали". Я швиденько почала фотографувати. Доки вони цей килим на ганчірки для митя підлоги не подерли. А що? У нас все можуть. Щедрі люди!

Хтось пам"ятає самотнього півника десь на початку цього блогу? Він тепер отримав нове життя у вигляді гарної рамки. І почесне місце на стіні у спальні в нашому сільському будинку.

Рамка оформлена з використанням дуже старого паперу "під дерево". Як традиційно буває, я вирізала завелику рамку з темного паперу, а був тільки один лист. Довелося вставляти контрастну світлу , бо світлого знайшла побільше. Але не переживайте, тітка Ніна привезла мені цілий рулон цього паперу (я так бідкалась, що хочу рамки оформляти, а нема чим. Оті вона змилостивилась, і сама не помітила, як пообіцяла мені цей рулон. ). Тепер ще трішки часу і натхнення  - результат обов"язково оприлюдню.

Задумала я зробити заслонки для нашого сільського будинку. Простенькі і гарненькі.

З жовтого ситцю. Але от проблема: відсутність швейної машинки. Довелось помарудитись і зробити стовідсоткову ручну роботу. В техніці "сашико", про яку я вже писала в "Куди тече ця річка"

Ще один рушник з тих,що поїхали в Казахстан. З квітами і виноградом.

Який їхав-їхав - і нарешті доїхав. Тепер рушники поїдуть у Казахстан. А я , перед від"їздом спішно їх фотографую. Плями - то від праски, швиденько пройшлася перед фотографуванням.

Знайдена в скрині баби Наді її дочкою під час літнього ремонту. На мої захоплені вигуки тьотя Ніна запропонувала подарувати. Я погодилась і тепер маю у своїй власності дитячу вишиту сорочку десь початку 50-х років.

Знаєте, якщо діти мирно граються на другому поверсі вашого сільського будинку, не треба їм заважати. Мама каже, що я порушую американську систему виховання, втручаюсь у процес дитячої творчості.

А я, всьо-навсього, запропонувала їм розмалювати вікна у магічній кімнаті.

Хто ж знав, що вони, натомість, розмалюють двері на балкон ?

На Зелені свята моя племінниця була етографічкою ( як буде етнограф жіночого роду?і я не знаю). Відвідали вони дядька, дядину і двоюріднихї братів-сестер в Білому рукаві, а ще - мою хрещену маму і за сумісництвом дядину моєї мами в Хмільнику. Там Ганчик нафотографувала всякого вишивання , а ви - милуйтесь.

 

 

А тут я, маньячка. "Хто тебе, торбинко, змайстрував ?"- запитую.  А вона, у відповідь, познайомила мене зі своєю мамою-господинею Людмилою Юхимівною.

Отже, продовжую серію про вишивання моєї подруги на основі нашого родинного рукоділля.

Спочатку був рушник. Мені подарував його один далекий родич, нині вже покійний Микола Васильович.

 

Моя подруга перешила рушник моєї Баби. Ось що  в  неї вийшло.

 

В цій хаті я планувала стільки всього взяти. Записати спогади господині, і сфотографувати вишивки. Господиня, тьотя Ліда, мамина подруга, вчила мене веснянок і знала багато всякого про минуле нашої родини і нашого села.

 

а я по хатах бігаю, рушники фотографую. Ніна бурчить, немає часу ті рушники шукати, їх не тримаю давно.

Я ж командирським голосом вимагаю забрати все з цієї ось шафки, бо не буде видно вишивки.
А Ніна так хитренько, а ти це бачила? Ми це в хаті Стьопи Остапового знайшли!

 

Її зробив дід Філімон десь на початку п"ятдесятих. До наших днів повністю не дожила, а Ніна, молодша дідова дочка, каже, що таких рамочок було більше. Просто ніхто не вважав їх за цінність, от і повикидали-попалили.

Знайдений у хаті баби Наді, у шафі. Ніколи не бачила його ні на портретах, ні на образах. Мабуть, вважався надто старим, щоб показувати людям.

 

завжди знайдеш якусь цікавинку. А потім думай, хто його зробив і коли? 

А як звати цю пташку? Мабуть, павич?

Чому весняні - щось мені верхній малюнок березу нагадує. А пташка з квіткою у дзьобі - чи не весну вона принесла?

В цих рушниках відчувається мені якась внутрішня свобода. Наче людина, яка вигадувала візерунки, зовсім не думала, чи правильно воно, як це сприйме Хтось, а творила для Себе. От як вигадалось, так і вишивалось. А можливо? Можливо був художник на базарі і малював ці візерунки за десяток яєць всім бажаючим?

У нас за городами є така собі площа, яку називаються займисько. Так називають виділені колгоспом чужим городи на нашій землі, а ще - смужку з кущами і травою, яка відділяє ці городи від поля. І наш город, і город баби Наді закінчувались займиськом. А влітку - займисько цвіло всіма барвами, які тільки є на наший українській землі. Найбільше там було рожевого кольору. Як на цьому рушнику.

Рушник, вишитий гладдю, з хати баби Наді.Висить біля ікони, зараз бачу,що фотографувати краще рушники зняті, але - незручно просити господиню перевертати хату.

Ой, ці хати моїх бабусь і тіток - просто скарбниці ! Чого так тільки не знайдеш. От сьогодні починаю нову серію - рамка для фото, буду поступово додавати все, що я знайшла в різних оселях.

 

Ця рамка в техніці "малярство на склі" , куплена на базарі десь 50-ті-початок 60-х років. Висить в хаті тьоті Люби Дворніцької.

Зараз в голову стукнуло, що треба було б розміри виміряти, для більшої "науковості". От роздолоба, наступного разу візьму з собою сантиметра.

Колись думала,що печворк - винятково закордонна вигадка. Наприклад, американська. В американських музеях є колекції квілтів, а у наших - немає. Висновок: печворк українцям не властивий.

 

Я знову у своїй улюбленій хаті баби Наді, і хоча господиня вже три роки як стала янголом, частинки її душі залишились у вишитих квітах і птахах, у клаптикових килимах і доріжках. Баба Надя жила недалечко від Дяківець, як героїня Стельмаха Мар"яна, вишивала, бо хотіла " гарного в світі, і для себе, і для людей".